До Міжнародного дня прав людини. Між словом і справою.

Posted on by

10 грудня 1948 року Організація об’єднаних націй прийняла Загальну декларацію прав людини.
8 країн-членів ООН, серед них УРСР та СРСР, утримались від її схвалення. З того часу світ не зупинився в своєму пошуку інструментів реалізації та захисту основних прав та свобод. Так, в 1995 році було прийнято Європейську конвенцію з прав людини, і в 1997-му Україна її ратифікувала. Це був обов’язок привести національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у Конвенції, і Україна прийняла його з додатковими заявами та запереченнями. Станом на 2011-й рік існувало вже 173 міжнародних правових документи, що стосуються прав людини. На той час Україна приєдналася до 32-х з них та підписала ще 10. З двадцяти Конвенцій про захист прав людини Україна приєдналася до дев’яти.
Я не відстежував, якого прогресу досягла наша держава в цьому питанні в постмайданні часи, хоча, нагадаю, саме за євроінтеграцію та гуманітарні цінності стояв Майдан. Не відстежував тому, що теорії міжнародного права протистоїть конкретний практичний досвід, і не тільки мій особистий: Декларація залишається декларацією.
Напередодні Міжнародного дня прав людини члени Криворізького міського правозахисного товариства зібралися, аби обговорити реальні можливості реалізації громадянином України своїх основних прав. Доповідачем був я. В атмосфері дружньої бесіди моя доповідь тривала близько години. Спробую переказати читачеві основні думки, які я намагався донести.
Я нагадав, що, окрім міжнародних конвенцій та декларацій, існує Конституція України, і це закон, причому, основний закон. Україна заявлена правовою державою, де людина визнається найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Єдиним джерелом влади є народ, і ніхто не може узурпувати державну владу. Влада здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Право і обов’язок захищати права людини лежить на судовій владі. Тож я бачу сенс обговорювати реальні можливості захисту прав конкретної людини саме в плані ефективності судового захисту. Далі мною було запропоновано два конкретних приклади, обидва з яких вже були знайомі зібранню.
Впродовж двох місяців мною було подано дві скарги на бездіяльність слідства 4-го(Саксаганського) відділення поліції у двох споріднених кримінальних провадженнях. Поліція просто відмовляється розслідувати відкриті правопорушення, блокує своєю бездіяльністю відновлення мого законного права. Скарги на бездіяльність слідства розглядає слідчий суддя, який порівнює дії слідчого з вимогами Кримінально-процесуального кодексу. Такий розгляд не є складним судовим процесом зі значною кількістю учасників, на нього відведено 72 години. Такий стислий термін встановлено ще й тому, що, поки йде розгляд, хтось невинний може сидіти у неволі, а хтось винний гуляти на волі. Обидві скарги потрапили до однієї слідчої судді. Першу скаргу вона розглядала два місяці, при цьому більше місяця їй знадобилося на те, аби скерувати до поліції запит про надання матеріалів кримінального провадження. Але самі матеріали були їй абсолютно не потрібні, оскільки підставу для відмови вона взяла з постанови слідчого, яку я надав разом зі скаргою. І підставою цією було те, що я, начебто, в своєму клопотанні про проведення слідчих дій не зазначив, для чого саме потрібні запропоновані мною дії. Я ознайомив товариство з текстом мого клопотання: і суть, і мета, і необхідність саме таких слідчих дій там зазначена. І прокурор, процесуальний керівник, теж вимагав таких слідчих дій, а слідчий опирався… Суддя просто тягнула час, зазделегідь знаючи, що відмовить. Відмовить просто тому, аби не звертався, не турбував їхню честь, не шукав справедливості там, де її нема.
З другою скаргою ще простіше: суддя чотири місяці не починала слухання, і тільки підтримка членів нашого товариства змусила її відкрити засідання і встановити, нарешті, мою скромну особу скаржника.
За ці чотири місяці кримінальне провадження було об’єднано з іншим і передано до суду, а я все ще намагаюся довести, що я є хоча б свідком у справі порушення (є інше судове рішення) мого права.
Мій випадок не є унікальним. Так чинять більшість суддів у більшості випадків. Я навів його тільки тому, що справа надзвичайно проста. Більшість же цивільних справ тягнуться роками, а прийняті по ним рішення або не виконуються, або втрачають свій сенс.
Що дає суддям можливість знущатися над людьми і над законом? Безкарність, непідзвітність тому самому народові, який є, начебто, джерелом влади. Скарги на суддів розглядають такі ж самі судді, якщо взагалі розглядають. Призначає суддів президент, і призначає пожиттєво. Зарплати в них дуже високі і від ефективності роботи не залежать, тож поспішати нема куди. В провадженні пересічного криворізького судді 500+ справ, а він і не квапиться: нехай лежать, буде привід поскаржитись на важке суддівське життя!
Чи є в судді можливість діяти інакше? Безумовно, є!
В праві ще з часів давніх діє правило: Juris novit curia, тобто, суд знає закони. Цей принцип передбачає обов’язок судді самостійно і кваліфіковано визначити ту норму права, яка відповідає данному випадку, і своїм рішенням відновити законність. Але судді, нажаль, обирають інший шлях, уникають принципових рішень, посилаючись на те, що «законодавець не встановив…», «позивач не довів…», «не зазначено, яке саме право порушено…».
Я наголосив у своїй доповіді, що за останні 10 років буремної історії України судді набули величезного досвіду в тому, як затягнути розгляд, перекрутити суть справи, заморочити людей процедурними тонкощами і залишити їх без судового захисту. Якщо відкинути солодкі для вуха декларації, в правовому становищі сучасного українця і античного раба або середньовічного холопа нема різниці: порушить його право сусід, дрібний посадовець, поліцейський, роботодавець, сам суд, хтось інший, а захисту він не знайде. Українці опинилися у прірві між словом і справою.
Які шляхи залишаються у громадян в таких умовах?
В першу чергу, розповсюджувати інформацію про конкретні випадки порушеного або не відновленого права, говорити правду. Держава це не тільки влада, це й громадянське суспільство. Окрім писаних законів є моральні норми суспільства, яким має відповідати будь-який правочин, будь-яке судове рішення. І підтримує неписані моральні норми не суд, а саме суспільство. До цих норм відноситься і сумління, совість як моральна категорія, яка вимагає від людині відповідальності за свої вчинки, дозволяє їй відрізняти добро від зла і вчиняти вірно там, де не передбачено покарання.
Оскільки ми наважились назвати себе правозахисниками, ми не маємо права ігнорувати судові рішення, які залишають людину без захисту з боку держави, навіть якщо в судовому порядку їх оскаржити не вдається. Рішення суд приймає іменем усієї України, тож моральну відповідальність за нього несемо ми всі. Для нас це справа совісті.
Я завершив свою доповідь думкою про те, що в умовах зовнішньої агресії роль правозахисту не тільки не зменшується, але стає ще більш важливою, оскільки тільки свідомий громадянин по-справжньому правової держави може стати її дієвим захисником. Безправному ж рабу нема ніякого сенсу захищати власне безправ’я, і ніякими гаслами цю ситуацію не виправити. В праві правозахисту нема дрібних, другорядних питань. Тож захищаючи права конкретної людини ми рятуємо державу.
Жодна з моїх тез не викликала заперечень у товариства.

Comments are closed.