Сьогодні, 10 грудня, міжнародне співтовариство відзначає День прав людини. Саме в цей день в 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини. Україна вже довгі роки декларує як одну з головних цілей своїх реформ — побудовy правової держави, тобто такої, де б панував Закон, а права людини поважалися б. Однак, як показує досвід, процес цей досить складний і тривалий, і бажане поки-що навіть не проглядається в загальних рисах. Когось це відверто дратує, хтось зневірився в такій перспективі і опустив руки. А комусь — все одно. Але тим не менше, серед нас є люди, які не чекають правової держави і не задаються питаннями, побудують iї чи ні. Боротьбу за право, за верховенство закону, за права маленької людини у великому місті і у великій країні, вони самі визначили для себе змістом життя. І день у день — «лупають скалу» українського «кривосуддя», в прагненні хоча б трохи його вирівняти, направити в потрібному простій людині напрямку.
Таку благородну місію взяли на себе буквально кілька людей у нашому багатотисячному місті. Один з них — Микола Коробко — керівник Криворізького міського правозахисного товариства. У нього за плечима — досвід роботи у Верховній Раді 1-го скликання. Причому він був єдиним з народних депутатів, якого дійсно висунули загальні збори громадян в окрузі. Три сотні криворіжців, які прийшли з паспортами на збори по висуненню свого кандидата, вирішили, що захищати їх інтереси у вищому законодавчому органі України буде Микола Коробко. Конкурентом Коробка на виборах в окрузі був Григорій Гутовський. Наша розмова з Миколою Івановичем Коробком відбулася напередодні Дня прав людини. Перш за все, нам хотілося почути його оцінку стану правопорядку та захисту прав людини в нашому місті.
— Здрастуйте, Миколо Івановичу! Розкажіть трохи про свою громадську роботу i про вашу організацію.
— Громадська організація «Криворізьке міське правозахисне товариство» стала продовженням перебування її членів у міському об’єднанні «Просвіта». Займаючись «просвітянськими» справами, частина членів організації поступово почала спеціалізуватися на правозахисних питаннях і, таким чином, тривалий період, десь з 2000-го року, ми паралельно з «просвітянськими» справами проводили окремі правозахисні акції як інформаційного характеру, так і почали працювати представниками в судах тиx людей, які недостатньо забезпечені. І у тому досягали певних результатів. Пізніше, коли в «Просвіті» стався конфлікт з приводу членства, частина людей, які працювали в ній з 2000 року, з метою не допустити припинення її роботи, в 2010 році заснувала «Криворізьке міське правозахисне товариство».
Річ у тому, що ще з початку заснування Української Гельсінської Спілки ми подавали документи про входження до цієї спілки від імені «Просвіти». А вже потім, оскільки на загальнодержавному рівні зручніше, коли працюють самостійні організації, не «парасолькового» типу (адже, якщо вам відомо, «Просвіта» має центральне керівництво, а такoж обласне, а потім місцеве, а це незручно для спілки правозахисних організацій), ми замінили участь у Спілці організації «Просвіта» на членство в ній «Криворізького міського правозахисного товариства». І тепер уже в складі цієї правозахисної організації включилися в громадській рух за права людини. Разом проводимо спільні акції і «просвітницькі» справи, паралельно проводимо щорічно до 4-х судових процесів, в яких допомагаємо людям, які намагаються захистити свої права. Тобто представляємо інтереси позивачів.
Таким чином, наша діяльність набула більш кваліфікованиx характеристик і, звичайно ж, є різний рівень володіння юридичними знаннями, але ядро організації стало здатне досить пристойно займатися практичним захистом прав людини, що робимо і до цього часу.
- Тобто у вашій організації не кваліфіковані юристи?
— Ні. Головне представництво наше в судах — це не кваліфіковані юристи, а самоучки. Але ми досить успішно захищаємо права людей, і Кодекс цивільного судочинство дозволяє людям, які не є кваліфікованими юристами, займатися такими справами. Крім того, з 2006 року ми видаємо газету «Промінь Просвіти», невеликим тиражем, адже вона фінансується нашими засобами — грошей нам ніхто не дає, та й ми, власне кажучи, не хочемо ні від кого залежати, і в цій газеті ми публікуємо практично про всі наші зусилля щодо захисту прав людини.
Майже в кожному номері є матеріал про правозахист, переважно про здійснюваний нами, але не обходимо увагою і, скажімо, юристів, які обслуговують незалежні профспілки, і взагалі резонансні справи, які існують по місту і навіть по всій Україні. Такі матеріали намагаємося публікувати, щоб більша кількість людей про них знала. Я вже не кажу про те, що тим, хто цікавиться, відомо про щорічне проведення нами Мандрівного фестивалю документальних фільмів про права людини, який проходить у рамках Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA — це, як правило, листопад — грудень місяці, не менше 10 днів в різних колективах, в різних навчальних закладах демонструємо такі фільми з одночасним півгодинним інформаційним модулем про права людини, про діяльність нашої організації. Це ще один із напрямків роботи.
Так що, в принципі, у нас три основні напрямки — інформування, практичний правозахист, з рештою, і навчальний, адже фестивалі, коли ми влаштовуємо покази перед студентською та учнівською аудиторією, це не тільки перегляд фільмів, а й отримання понятійних знань, що стосуються захисту прав людини.
- Як люди можуть знайти вас?
— Наші контакти є і в газеті, і на сайті «Промінь Просвіти». Також у нас є ще один сайт «Інгулецький степ» (Інгулецький степ — назва державного заповідника під Недайводoю — ред.), де ми і свою роботу висвітлюємо і всеукраїнську практику. Тут, переважно, висвітлюється екологічна тематика, тому що частина членів нашої організації — активні екологісти. Ми дуже інтенсивно, з моменту настyпy підприємств на «Інгулецький степ», включилися в роботу — працювали з прокуратурою, з міліцією, виходили на київський рівень, і про це писали і на сайті, і в газеті.
Крім того, в 2012 — 2014 роках ми працювали в рамках польсько-українського Партнерства, що стосується відродження річки Саксагань. Можливо, це занадто голосно звучить, але наша мета була в тому, щоб хоч якось впливати на це. І проект екомузею, який у нашому місті вперше було поставлено на порядoк денний. Сприяння з боку місцевої влади не було. Невеликі гроші були виділені міжнародними фондами. Ми проводили інформаційну роботу серед людей і намагалися щось зробити предметно – як ось наведення санітарного порядку. Ми змогли об’єднати людей, але відгуку у влади ми не знайшли. Отриманими нами напрацюваннями місцева влада скористатися не побажала , і 3 десятка лавок, виготовлених в рамках цього проекту, встановлених в районі водосховища на 5-му мікрорайоні, ніхто не взяв на облік, за ними ніхто не доглядав. Тому вони простояли сезон в парку і зникли — розграбовані, вивезені в приватні садиби. Так що негативних моментів багато, однак ми продовжуємо працювати.
- Як би ви охарактеризували ситуацію з правами людини в Кривому Розі?
– Кривий Ріг у правовому відношенні анітрохи не кращий від інших міст України. Вони всі приблизно на одному рівні — торжествує корупція, правоохоронні органи, як правило, в кращому випадку, зберігають нейтралітет. Місто наше не відрізняється чимось на кращe. Звичайно, ми розуміємо, що розподіл благ у місті відбувається несправедливо, а це породжує постійнi конфлікти — або у відносинах громадян з державним сектором, або у відносинах громадян з бізнес-сектором. Правоохоронні органи і суди, зокрема, існують для того, щоб ці відносини набували більш справедливого відтінку, щоб булa певнa рівновагa у відносинах цих суб’єктів. Ми беремо участь у судових процесах, які тривають по 5 — 7 років! Щоб не бути голослівним, наведу практичні приклади. Зараз ми беремо участь в судових процесах, які тривають по 5 — 7 років! Зрозуміло, що з точки зору захисту прав людини — це казус, це проблема, яка вже підлягає розгляду на рівні Європейського суду з прав людини.
Наприклад, громадянин Бердников хотів вирішити земельне питання, оскільки у нього немає згоди з сусідами щодо меж ділянки. Здавалося б — питання цивільного характеру, нехай люди вирішують між собою без залучення правових інститутів. Але коли Бердников звернувся до органів місцевого самоврядування, сподіваючись вирішити питання шляхом вивчення наявних документів і реакції компетентних органів, він не знайшов там підтримки і звернувся в поліцію, щоб зареєстрували його заяву про порушення його прав на землекористування. Поліція (а прокуратура контролює ведення таких справ) перекрутила фабулу його звернення, виключила з фабули його претензії до органів влади, все це звела лише до того, що він скаржиться на сусідів, які десь там перебувають у від’їзді. Коротше кажучи, розмила всю фабулу цієї справи. Це один момент.
Другий. Він звертається до суду з проханням, щоб суд визнав бездіяльність поліції, оскільки вона не включила до ЄРДР матеріали його заяви. Суд виносить ухвалу на його користь. Поліція ще тричі не виконувала рішення суду! Є чотири ухвали, що доводять, що поліція не діє, що поліція зобов’язана внести відомості до Єдиного реєстру розслідувань — вона не включила до цього часу. Питання — в якому стані у нас захист прав людини?
І чи немає тут зв’язку поліції з інтересами місцевої влади, якщо співробітники поліції бояться включити до ЄРДР відомості, де була б згадка про те, що до цього причетні органи влади? Це несправедливий підхід. У даному випадку суд керувався принципом правосуддя, а поліція — нi. Цей процес внесення до реєстру триває вже кілька місяців, a повинeн відбуватися протягом 24 годин. Ми не можемо домогтися, щоб працівники поліції були притягнуті за свою бездіяльність до відповідальності. У нас попереду ще місяці, якщо не роки, цієї тяганини. Ми спілкуємося з іншими людьми, які також, захищаючи права людей, намагаються домогтися від правоохоронних органів справедливості, — це абсолютно характерна картина для міст України.
У нас є справа, пов’язана з Центрально-Міським відділом виконавчої служби. Суд виніс рішення, яке виконавча служба повинна була виконати. Ця справа стосується прибудови комерційною структурою до багатоквартирного житлового будинку по вулиці Пушкіна. Згідно закону про виконавче провадження, виконавча служба повинна була примусити порушників виконати припис суду протягом 2-х місяців (тобто максимальні терміни), а якщо справи пов’язані з питаннями майнового характеру, — до 6 місяців вирішуються такі питання. Понад 2,5 років виконавча служба не виконує це рішення суду. Вже була одна ухвала суду про визнання бездіяльності виконавчої служби, підтверджена Апеляційним судом, і її зобов’язання виконати рішення суду. До касаційної інстанції було подано заяву з боку виконавчої служби з моментами штучного характеру, для того, щоб справа була закрита. Це не вдалося, і при перегляді справи в суді першої інстанції повторно визнається бездіяльність виконавчої служби. Адже, це, з точки зору логіки вирішення правових питань, — не підлягає ніякій логіці! Таким чином, справи тривають багато років. Позивач з вулиці Пушкіна вже помер, він не зміг домогтися вирішення питання. А домагався він всього-на-всього, щоб від його лоджії від’єднали прибудову комерційної фірми, оскільки лоджія — це його власність, а прибудова — незаконно використовує його власність. Але нічого вирішити неможливо. Тепер у справі бере участь його дружина, але тут знову виникли перешкоди — незважаючи на те, що в зазначеній квартирі вони проживали разом, у законному шлюбі, в апеляційній інстанції вирішили не розглядати справу, вважаючи, що вона не має права продовжувати цю справу, мотивуючи тим, що це право дружина здобуде тільки через півроку після смерті чоловіка. Але, де логіка? Адже вона живе там же і її права також порушені, але вона повинна чекати ще півроку! Таким чином вже 2,5 роки триває насильство над цією сім’єю. Тепер ми будемо писати касацію на рішення Апеляційного суду. Ми зверталися з цього приводу до ГУ юстиції в Дніпропетровській області, і до Міністра юстиції Петренка, намагалися залучити його до суду за бездіяльність. Але там викрутилися, тому що суди закрили очі на правду. Але, пройшовши вже все це коло, про яке я розповів, ми будемо знову домагатися притягнення до відповідальності і співробітників обласного управління юстиції, і Міністра Петренка. Тому що вони не провели перевірку за нашою заявою, вони спустили заяву до районної виконавчої служби, яка відрапортувала, що у них все в порядку. А на момент, коли стало вже очевидно, що ситуація нагнітається, начальника Центрально-Міського районного відділення виконавчої служби Носача вже немає на цій посаді — він розрахувався і кудись подівся. Тепер треба буде шукати спосіб, як його притягти до відповідальності.
- Наскільки багато таких прикладів саме по виконавчій службі?
- Якщо звернутися до загальноукраїнської статистики, стає зрозуміло, що в Україні всього 10-15% рішень судів виконується виконавчими службами. 80% судових рішень просто розпливаються, не закінчуючись нічим. Але, про які права людини ми можемо говорити! Людині присуджують, що вона правильно вимагає, але у 8-ми випадках із 10-ти виконавче провадження закінчується нічим! Це безправ’я, яке можна прирівняти до середньовіччя! Таких прикладів є дуже багато.
Але оскільки ми — громадська організація, грошей за свої послуги не беремо, то, на мій погляд, ми робимо роботу, яку не завжди роблять професійні адвокати, яких наймають. Тому що у них кожну годину розраховують з точки зору оплати, і, звичайно, вони, в разі провалу справи виконавчою службою, навряд чи звертаються до органів для притягнення виконавців до відповідальності.
Уже три роки не діє Вища кваліфікаційна комісія суддів. У нас є справа по Солом’янському району Києва — прийнявши нашу заяву, суддя просто не розглядав справу протягом року. Я подав скаргу до Вищої кваліфікаційної комісії на суддю, два роки комісія не розглядала скаргу через те, що не були призначенi в необхідній кількості її члени. Пізніше повідомили, що прийняли до розгляду, після розгляду — повідомимо. І коли минулого місяця я був у Києві, мені сказали (хоч я і сам це знав) — все, нас уже розпустили, ми вже не працюємо, буде Вища рада правосуддя, ось вoнa, можливо, розгляне. Таким чином, справy незаконно провалено — навіть на державному рівні вирішити це неможливо. Ну, це просто анекдотичні речі!
Все це займає надзвичайно багато часу! Цілі томи справ, в яких не доводять, що ми не праві, але це і не завершується нашою перемогою. Є, звичайно, випадки успішного завершення. Наприклад — справа водія прокуратури Інгулецького району, який на трамвайній зупинці вбив двох людей. Це -кримінальна справа, і я не міг виступати як представник, але був консультантом у людини, яка не мала адвоката через відсутність коштів. Так ми вели цю судову справу 10 років і 8 місяців і, в кінці-кінців, водієві присудили 8 років, але він повністю не сидів, оскільки йому врахували період перебування в СІЗО. Так ось, я кажу про астрономічні терміни розгляду справ в наших судах!
- Зараз з’явилися державні центри надання правової допомоги. Як на ваш погляд, це допомагає людям захищати свої права?
— Ви знаєте, людей з бідами стільки, що можливо таких центрів треба було б по кілька на район. Але там надають допомогу безкоштовного адвоката для певних категорій населення скажімо, малозабезпечених, інвалідів, з певним доходом … Наскільки я розумію, всім іншим можуть надати консультацію і підказати скористатися адвокатською допомогою.
Фактично — поверхневі консультації для людей, які не підпадають під певні категорії. І це не примха центрів, а просто так передбачено законодавчо. Ми підтримуємо зв’язки, намагаємося співпрацювати, але, на мою думку, справа не в центрах, а в самому законодавстві про такi центри, яке багатьох залишає без допомоги. По-друге, незручно говорити про інших людей, які займаються професійно, платно, Але, коли людина працює на громадських засадах, і добровільно, вoнa віддається цій справі настільки, що жоден з платних адвокатів, ймовірно, на таке не піде. Я думаю, що такі центри, безумовно, потрібні, але наскільки вони можуть замінити тих адвокатів, які беруть великі гроші, або тих правозахисників, які не беруть взагалі ніяких грошей, але віддаються справі, я думаю, що я б віддав перевагу цим двом останнім категоріям.
- Якщо говорити про правоохороннi структури міста, де у нас ситуація з захистом правопорядку і прав людини краще, а де гірше?
— У всіх цих службах ми маємо одну і ту ж біду. Це хвороба, це важка хвороба. Скажімо, поширена у правоохоронців резолюція: «Справу розглянули — складу злочину не виявлено». Чому? Як? Я приводжу факти, так ви напишіть, що немає, такого не було, а це не так. І такий підхід якось узаконений. З одного боку повинна бути мотивація відмови, як і мотивування постанови в твою користь. Але немає! Короткe формулювання і починаєш тоді судитися зі слідчими, добиваєшся визнання їхньої бездіяльності. Але відповідальності ніякої! Іноді напишуть, що провели роз’яснення, або догану винесли. Але ти ж не бачиш, чи булa доганa, або чи проводили роз’яснювальну роботу.
Хотів подавати свою кандидатуру в комісію при ГУ Національної поліції в Дніпропетровській області, яка буде проводити відбір в поліцію, а потім подумав, що всe це штучно, не буде ця комісія працювати, як належить. І так і вийшло. Мені пізніше про це розповідали, як працює ця комісія.
- Чи можна говорити, що поняття справедливості має регіональні ознаки, що в якихось регіонах України рівень захисту прав людини вище, а в якихось нижче?
- Ви знаєте, ми контактуємо з правозахисниками з різних регіонів, можу точно сказати, що немає. Організм уражається на всі периферійні точки. Можемо говорити про окремі випадки, коли пристойні люди, якимось дивом потрапляють і в суддівський корпус, і на керівні посади в інші правоохоронні органи. Звичайно ж зараз, під тиском громадськості, система, як не чинить опір, але певні прориви трапляються. Окремі люди, окремі служби, ймовірно, можна говорити про якісну працю окремих людей. Але щоб говорити про якісь регіональні ознаки, що ось такий-то район або такe-то місто вже побудували справедливе суспільство — не можна.
- Хто, на Вашу думку з числа криворіжців вніс вклад у становлення права в нашому місті, на захист прав людини в Кривому Розі?
- З числа правоохоронних органів я таких не знаю за всі ці роки. З тими, з ким доводилося стикатися, відчувалася їх залежність. Є, скажімо, судді, яких я вважав нормальними, а потім дізнавався, що клієнти на них ображаються. Ось з адвокатів я б назвав Павла Голіверa, який йшов на ризиковані справи, іноді навіть що стосуються органів влади. І доводив їх до кінця. З громадських правозахисників я б назвав Валентину Кривдy, Валерія Романова.
Самого Миколи Івановича в його правозахисної діяльності підтримують колеги і, звичайно ж, сім’я — дружина, п’ятеро дітей, 11 онуків. Двоє з чотирьох синів Миколи Коробка, брали участь в АТО на сході нашої країни — один в складі добровольчого батальйону «Донбас», інший був покликаний під час 6-ї хвилі мобілізації, але вже демобілізований і знаходиться вдома. Всі сини правозахисника військовий обов’язок перед Батьківщиною сприймають як святий обов’язок чоловіка, воїна, патріота. Цьому, безумовно, їх навчили в сім’ї — мати, вчитель початкових класів, і батько, інженер-геолог за фахом, народний депутат, громадський активіст, правозахисник за покликанням.
Переклад українською Алла Костенко.