30 березня збігло вже чотири роки відтоді, як пішов у засвіти Микола Іванович Коробко: один із творців незалежної Української Держави, народний депутат України першого скликання, видатний громадський діяч. Якщо дуже й дуже коротко визначити суть і характер ним зробленого протягом життя, то це буде одне слово: оборонець. Якраз таких людей найбільше ненавидять різного роду агресори й пихаті правителі, бо для них влада – це завжди було найголовнішим у їхніх пріоритетах. А Микола Іванович був добрим і світлим лідером-творцем, який своєю діяльністю торував шлях у майбутнє і вів за собою людей, захищаючи їхні права, і намагався жити при цьому в гармонії з природою. Про це свідчить, зокрема, все ним і про нього написане в газетах «Промінь Просвіти» і «Промінь Просвіти Є», на що переважно я й буду спиратись у цьому дописі.
Микола КОРОБКО в 2015-му році (у свої вже тоді 78 років) під час волонтерської своєї роботи на одному з оборонних заводів у Кривому Розі під час російсько-української війни.
Фото Петра ЛИСЕНКА.
ЗА ЗМІЦНЕННЯ ОБОРОННИХ СТРУКТУР УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ
Микола Коробко дуже добре розумів, що незалежна держава має бути надійно захищеною, а тому і своєю діяльністю (в тому числі – як співзасновник всеукраїнської громадської організації «Спілка офіцерів України») намагався сприяти зміцненню її оборонних структур. І ось, наприклад, як він описував ситуацію навколо утворення СОУ вже у 2-му числі новонародженої газети за вересень 2006 року в матеріалі «Щоб Україна була нездоланною»:
«Питання створення СОУ зародилося в надрах Народного руху України. На першому з’їзді Спілки були представлені всі регіони Радянського Союзу, де проходили службу українці. Причому командування радянської армії всіма засобами намагалося не допустити офіцерів до участі в з’їзді: відмінялися відпустки, відрядження, українців-офіцерів терміново відкликали у військові частини. А Будинок Центральної Ради (нині – Будинок учителя), де проходив з’їзд, оточили трьома кільцями представники силових структур. Доходило навіть до фізичного зіткнення… Намагання зірвати з’їзд мали місце і під час роботи з’їзду, а керівництво Київської військової округи обіцяло потопити в Дніпрі його делегатів…».
А ось ще один важливий фрагмент цього матеріалу:
«Багатьом учасникам нинішнього ювілейного з’їзду вперше стало відомо про те, як у часи виокремлення українських збройних сил із загальносоюзного стану групою офіцерів-членів СОУ (Олександр Скипальський, Григорій Омельченко та інші), що служили в спеціальних підрозділах, були зірвані плани незаконної передачі 80 бойових літаків і вивезення військового майна майже на 1 млрд. карбованців до Росі. Завдяки пильності й рішучості представників СОУ зазнали невдачі плани антиукраїнських сил зірвати проведення Всеукраїнського референдуму з питання набуття Незалежності України. А по завершенню 2-го з’їзду СОУ, що відбувся в листопаді 1991 року його делегати (так само, як і Міністр оборони України Костянтин Морозов) відбули до військових частин, щоб прийняти присягу на вірність народу України від одномільйонного військового угрупування, що було дислоковане на території України…».
А в числі 7-му газети «Промінь Просвіти» за квітень 2012-го року вміщений дуже важливий документ під заголовком: «З метою сприяння вдосконаленню воєнної організації держави. Воєнна організація і сектор безпеки України повинні функціонувати рівновіддалено від партідеологій». Його автори – народний депутат України 1-го скликання Микола Коробко і полковник Петро Лисенко, голова Криворізької організації СОУ. Важливий і підзаголовок: «Пропозиції до парламентських слухань на тему: «Про стан та перспективи розвитку Воєнної організації та сектору безпеки України». А в кінці матеріалу чітко й коротко мовиться про таке:
«ПРОПОНУЄМО: 1. Доручити профільним комітетам Верховної Ради України розробку й розглянути зміни і уточнення до законодавства, що регламентує діяльність Воєнної організації та сектору безпеки України, якими зобов’язати суб’єкти забезпечення безпеки, зокрема, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Службу безпеки України, Службу зовнішньої розвідки України, Державну прикордонну службу України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України у межах їхніх повноважень і відповідальності, створити умови, які б не допускали дій партійного впливу (або таких, що можна так розуміти) щодо представників Воєнної організації і сектору безпеки України та розглядати такі випадки як виникнення загрози національній безпеці України. 2. Верховній Раді України організувати загальнонаціональний процес розробки й затвердження на загальнонаціональному рівні Загальнодержавної системи патріотичного виховання молоді і, зокрема, молодого захисника Вітчизни, гарантованої від партійно-ідеологічного впливу на всіх рівнях, починаючи з найнижчого (село, район, місто…) і яка зміцнювала б державну політику з питань національної безпеки».
ЗАХИСНИК ЖИВОЇ ПРИРОДИ І ПРАВ ЛЮДИНИ
Я у своєму житті не зустрічав більш яскравого і діяльного захисника живої природи і прав людини, ніж Микола Іванович Коробко. Протягом тих більше тридцяти років, коли його знав і з ним працював у громадських організаціях, я не міг навіть уявити, щоб він комусь відмовив у допомозі з вирішення питань у цій сфері діяльності. Та й далеко, мабуть. не тільки один я так вважав. Зокрема, після того, як не стало Миколи Івановича, Сергій Федоринчик, керівник інформаційного центру Української екологічної асоціації «Зелений світ» (за статутом 1992 р.) в некролозі у парламентській газеті «Голос України» від 6 квітня 2021 року, підкреслив:
«…В Україні Микола Іванович відомий як лідер екологічного руху. Народний депутат ще в 1992 році доводив: «Жодних істотних позитивних зрушень на краще в стані довколишнього середовища не буде, поки в кожному районі, місті чи селищі не буде створено хоч маленької екологічної організації, яка захищала б природу… від дій влади»… Так була сформована «доктрина Коробка»: «Кожна екологічна організація має посильно сприяти появі та зміцненню нових екологічних груп та організацій по всі й країні, щоб загальна потужність та можливості впливу екоруху в суспільстві зростали».
Але при цьому його діяльність постійно наштовхувалась на жорстку протидію рейдерів (як на всеукраїнському, так і на місцевому рівнях). Наведу для початку як приклад щодо цього уривок із матеріалу голови Сіверськодонецької міської організації «Зелений світ» Сергія Камишана, вміщеного в 7-му числі газети «Промінь Просвіти» за квітень 2007-го року під заголовком «Відбувся VII з’їзд «Зеленого світу»:
«31 березня 2007 року відбувся VII зїзд Української екологічної асоціації «Зелений світ». В його роботі взяли участь делегати від 58 громадських екологічних організацій із 82, які входять нині до складу асоціації. Ця структура передбачає з часу свого створення (1989 рік) безпосереднє членство природоохоронних НГО без утворення обласних структур. З’їзд подовжив повноваження голови асоціації Миколи Коробка (Кривий Ріг) і заступника Олександра Багіна (Горлівка), членів «Зеленої ради» (в тому числі луганчанина Валерія Денщика), обраних на з’їзді в Миколаєві в 1997 році, прийняв до складу об’єднання 10 нових членів. Попередній зїзд найбільшого в Україні об’єднання екологічних громадських організацій відбувся дев’ять років тому, і асоціація зіштовхнулася зі значними проблемами після того, як у 1994 році проти неї була здійснена перша в Україні рейдерська атака з метою захоплення організації. Тоді невелика група організацій «ЗС», очолюваних членами Партії зелених України, провела свій з’їзд у Києві й обрала головою «ЗС» Юрія Самойленка. Хоча більшість організацій, які входили до «ЗС», не підтримали тоді партійців і провели паралельний з’їзд у Донецьку, який підтвердив повноваження Миколи Коробка», майно асоціації (в тому числі офіс на Контрактовій площі в Києві) і її печатка залишились у рейдерів. а сама назва організації широко використовувалась ПЗУ під час парламентських виборів у 1998 і 2002 років. А 2000 року Юрій Самойленко зареєстрував у Мінюсті новий варіант статуту, який суттєво відрізняється від того, який визнають більшість організацій, які входять до складу асоціації. 2007 року Шевченківський районний суд міста Києва відмовив Юрію Самойленку в позові про вилучення у асоціації «ЗС» статуту, на базі якого асоціація діє…»
За схожою схемою (починаючи з 2008-2009-го років у Дніпропетровську й Кривому Розі) була проведена і рейдерська атака проти криворізького міського об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, яке з 2000-го року очолював Микола Коробко. В результаті (з метою збереження і всієї команди просвітян-правозахисників, і газети) з ініціативи Миколи Коробка довелося створювати нову в місті у листопаді 2010 року організацію (ГО «Криворізьке міське правозахисне товариство»), а в 2017-му реєструвати її нову газету: «Промінь Просвіти Є».
А щодо захисту прав людини, то у Миколи Івановича , крім всього іншого, – велике число перемог у різного роду судах (у тому числі – у Європейському Суді з прав людини у справі «Анатолій Макарович Білий і Лідія Іванівна Біла проти України» на засіданні 18 червня 2013 року, де він представляв інтереси названих позивачів). До того ж, ці всі перемоги в сумі своїй були справді феноменальними, оскільки Микола Коробко не мав юридичної освіти!
ЗА ВСЕ РІДНЕ, УКРАЇНСЬКЕ
Микола Коробко всім серцем своїм любив Україну – це було добре видно у всіх його справах. Тобто, це була справжня любов, а не на показ, чим відзначаються дії чималого числа наших політиків. Тим більше – нікому цю свою любов не нав’язував, а просто своїми впевненими діями вів нас за собою. При цьому ось як він згадував про одну з найзнаменніших подій з історії сьогочасної України в матеріалі «Нас ніколи не полишало прагнення незалежності» (Газета «Промінь Просвіти», число 15 за серпень 2015 року.)
«…досить поширеною є точка зору про те, що незалежність дісталася майже випадково, лише за збігом обставин. І все ж, попри розповсюдженість такого трактування доленосного для країни кроку, події, з цим пов’язані, мали інший характер. І свідченням цьому є документи. Саме вони засвідчують наявність змагань за українську волю від перших десятиліть накинутого Україні царського протекторату в середині сімнадцятого століття (козацьке повстання під проводом гетьмана Івана Мазепи і Конституція Пилипа Орлика) до часів Центральної Ради початку двадцятого століття та визвольних боїв підрозділів ОУН-УПА середини двадцятого століття та протистояння тиранії колонізаторів з боку діячів дисиденства другої половини двадцятого століття. Весь цей багатовіковий шлях до омріяної незалежності пройшли численні покоління нашого народу…».
А потім продовжив:
«…І той день настав. 16 липня 1990 року за присутності тисяч людей біля стін Верховної Ради депутати проголосували за прийняття Декларації. Гаряче обіймалися депутати, що входили до складу групи «Народна Рада», і обмінювалися автографами на обкладинках текстів Декларації, обіймалися, плакали і співали пісень наші співгромадяни біля Верховної Ради. Розпочиналася справжня новітня історія України, рушійною силою якої за історичною традицією продовжував бути сам народ…».
Микола Іванович Коробко, можна сказати, горою стояв за все те українське, що збагачувало світ колись і збагачує у часи сьогодення. І йому, одному з творців незалежної Української держави, Бог дарував можливість робити це в умовах незалежності тридцять років, які він прожив на повну потужність як ЛЮДИНА-ТВОРЕЦЬ. Але за все рідне, українське, він боровся і виступав не тільки за часів уже незалежної України, а все своє життя: мужньо і послідовно. Народжений у трагічному для українського народу 1937-му, він навіть за часів сталінщини не пов’язав собі на шию червоний піонерський галстук, не став комуністом (і це дуже зашкодило у кар’єрному зростанні) та й не долучився як активіст і до інших партій в Україні, бо вважав, що створені вони були і діяли під впливом олігархату, а значить – не були вільними і незалежними структурами. Ось, наприклад, деякі фрагменти з його допису «Щоб не було Червоної книги мов…», який було опубліковано ще 1988-го року в журналі «Вітчизна» (в числі 3-му за той рік; а весь він був передрукований у числі 1-му за січень 2019-го року в газеті «Промінь Просвіти Є»):
«…Духовне багатство народу прямо пропорційне рівню його творчої активності. Час перебудови змушує замислитись над духовністю нашого життя і долею виразника дум народних – митця, так само, як і простого трудівника, творця біографії своєї країни…»… « «…Дмитро Гнатюк якось приїздив до Кривого Рогу. Шанувальникам свого таланту, які заповнили зал палацу культури, повідомив, що виконає «украинскую народную песню». І це перед слухачами, щонайменше три чверті яких ще з діда-прадіда пов’язані з українською мовою, а решта живе в Україні далеко не перший рік та ще й цікавиться її культурою не менше від самих українців (за власним бажанням прийшли послухати пісню!). Логічна ниточка від цієї «сором’язливості» вжити рідне слово тягнеться до факту, коли ознакою «безкультур’я» стає послуговування словами «будь ласка», «дякую» у громадських місцях великого міста. І саме у такому контексті і народна пісня стає екзотом: співати в оригіналі – годиться, говорити – ні. Ось на гастролях у Кривому Розі Кримський український драматичний театр. Послухаймо поза сценою мову акторів. Неймовірно, але жоден з них у звичайній розмові не послуговується рідним словом. Як же тоді він може трепетно донести велич і красу цього слова до глядача, до народу? Висновок обивателя? Його тепер можна почути скрізь, і у книгарні так само. Ось дитя просить маму купити саме ось цю, українську книжечку. Мама зі значним акцентом напівзабутої мови відстрашує дитя, зневажливо вказуючи на мову видання, і з переможним виглядом оглядає присутніх. Знай, мовляв, наших! Ось інший відвідувач відхиляє пораду працівниці магазину купити цікаву українську книжку, заявляючи, що він по-французькому не читає… А варто заговорити більш-менш правильною мовою, як тебе запитують, чи не вчитель ти часом. Вчителю можна вибачити, бо у нього робота така, а іншим – зась!.. – дивак та й годі! І як потрібне за таких обставин натхненне слово справжнього митця, який майстерно володіє словом, котре вщент розбиває скепсис…».
Джерело: «Промінь Просвіти Є»