Петро ЛИСЕНКО і його вірний Малиш. (Фото з сімейного архіву)
Кожен новий день – це наче ще черговий крок у повну невідомість. Бо фактично неможливо планувати щось (хоч це і необхідно) в умовах цієї жорстокої війни. Тож як діяти (зокрема, – як, наприклад, спілкуватися з тими, що пройшли крізь пекло полону і повернулися на рідну землю, щоб випадково не образити, не задіти , так би мовити, за живе, що болить…) в таких умовах? Що можна порадити людям, які будуть спілкуватися з учорашніми полоненими? Я вирішила із цим звернутися до активіста нашого правозахисного товариства, полковника у відставці Петра ЛИСЕНКА. В недалекому минулому – заступника командира мотопіхотного батальйону на передовій у боротьбі з лютим ворогом, а потім – старшим офіцером у Командуванні об’єднаних сил Збройних сил України і врешті, під час повномасштабного вторгнення, старшим офіцером групи контролю бойового стресу 129 окремої бригади ТРО.
ЛИСЕНКО. Ви звернулися до мене, як до людини, в межах відповідальності якої тривалий час (більше 30 років) був морально-психологічний чинник всередині українського війська на різних рівнях управлінської ланки (від найнижчого тактичного рівня до стратегічного). Але – і як до людини, яка, в силу різних обставин, була звільнена з війська за досягненням граничного віку зі зняттям з військового обліку і яка зараз докладає зусиль для створення і розвитку простору повоєнного відновлення людей в Україні. Тому зразу оговорюсь, що наша розмова з мого боку не буде експертною чи, як кажуть, сертифікованою. Бо більшою мірою це будуть думки людини на основі знань, що отримані досвідом, який вона пройшла. Тож я й і почну з того, про що зараз, в даний небезпечний, жорсткий воєнний час, на мою думку, варто нам усвідомити і як (відповідно до цього усвідомлення) діяти. І почну з того, що вже неодноразово казали інші фахівці стосовно повного ігнорування стану «людей з досвідом перебування у полоні». Підхреслюю — не «полонених». Бо з прибуттям до України вони вже не є такими. Люди, які дуже тривалий час були під впливом жахливих тортур, нелюдського поводження, знущань, раптом потрапляють знову в цивілізований світ ,де повинно бути забезпечено і гарантовано дотримання їхніх прав…
Коли такі люди за лічені години з жахливого простору потрапили в людський, то їхній організм в цей час знаходиться в стані стресу (це захисна реакція організму на зовнішні подразники). Вона проявляється психічно, фізично, емоційно та дає змогу адаптуватися до змін. У декого цей процес адаптації може викликати дуже гостру реакцію організму. З різних інформацій зі ЗМІ всі вже звикли чути, що після російських ударів по наших мирних населених пунктах окрім втрат на фізичному рівні (загиблі, поранені…) є й численні повідомлення про гострі стресові реакції, критичні стани. А це якраз і є результат саме тієї адаптаційної реакції нашого організму. Але більшість людей не усвідомлює, що при поверненні наших дівчат і хлопців з полону у них теж відбувається ця реакція. В цей момент людина повністю не може контролювати свій стан. А ось ті (принаймні більшість тих, що забезпечують їх зустріч і фактично їх зустрічають) кожного разу роблять недопустимі в цей момент дії зі свого боку (і кожен бажаючий міг це побачити чи по телевізору, чи в матеріалах в інтернет-мережах). Це я, в першу чергу, веду мову про різні відео зблизька (крупним планом) … Адже при цьому очевидним є той важкий психічний стан, в якому визволені з полону перебувають. На жаль, ми кожного разу у таких відеосюжетах бачимо це (та ще – і з емоційними коментарями). І доводиться констатувати, що часто-густо так себе поводять як прості технічні учасники проведення обміну, так і високопосадовці (включно з міністрами).
Але при цьому варто зауважити, що стан повернутих з полону наших людей певний час (щонайменше – декілька днів) спостерігають і контролюють фахівці, що з тими вчорашніми полоненими працюють.. Однак ті відео, які поширюються інтернетом тривалий час, будуть впливати на психічний стан людей в так званому (відносно цивільному) соціумі. І це вже фактично неконтрольований процес, який може дати більші, масштабніші впливи на різних вимірах життєвого простору нашого суспільства. А в цій війні це посилює нашу небезпеку.
ЗАПИТАННЯ. Що ж тоді робити і як саме діяти в такій чи в подібних до цієї ситуаціях? А якщо уточнити , як себе поводити, аби це не зашкодило цим (ще вчорашнім) полоненим чи (як Ви сказали) «людям з досвідом перебування у полоні» ?
ЛИСЕНКО. Робити сюжети загального позитивного плану. Що у нас непогано виходить. Але не варто робити відео ближнього (крупного плану). Не робити негативних емоційних коментарів (навіть у тих випадках, коли людина сама каже, що її можна фільмувати). Підкреслюю: не варто цього робити. Дайте людині повернутися в себе, відчути себе справді вільною людиною. А для цього потрібний час.
ЗАПИТАННЯ. Зрозуміло, що війна по-своєму впливає на кожного громадянина. У нас тепер – сотні тисяч (а незабаром буде ще більше) ветеранів цієї війни, які сприймають навколишнє не так, як ті, що не стикались безпосередньо з ворогом у бою, тож як подбати про відновлення ветеранів у просторі цивільного життя?
ЛИСЕНКО. Думаю, що основним чинником формування простору відновлення в поствоєнному житті (як для ветеранів. так і для всього нашого народу) повинно стати усвідомлення того незаперечного факту, що ми – люди. Тобто, всі ми – люди (незалежно від нашого суспільного статусу). І це не важливо, чи ти ветеран війни, чи цивільний, чи ти – представник бізнесу, чи державний службовець, чи ти – з якимись особливими зовнішніми ознаками… Бо всі ми зобов’язані ставитися одне до одного з повагою та цінувати досвід одне одного. Особливо ж – розуміти те, що у кожного цей досвід під час цієї жахливої війни є травматичним і унікальним.
ЗАПИТАННЯ. А чи можна, Петре Олексійовичу, дещо конкретизувати поради у ставленні українців одне до одного?
ЛИСЕНКО. Хочеш допомогти людині – запитай конкретно: «Чи можна Вам допомогти?» або, скажімо, «Чим я можу Вам допомогти?». Головне – це не нав’язувати свою якусь допомогу. Робити це, не порушуючи особистого простору людини. У випадку ж, коли людина не потребує вашої допомоги (або такого змісту була її відповідь), варто просто вибачитись. Можна також підтвердити свою готовність допомогти приблизно такими словами: «Дякую, що зрозумів. Але якщо буде потреба, то я тут, поряд» Дуже часто сама така поведінка є потужною підтримкою для людини. Наприклад, я звернув увагу на те, що зараз багато людей пишуть про свій стан прямо в соцмережах. Тож я іноді (коли це знайома людина) можу написати ненав’язливі коментарі на її підтримку. Але без вказівок «так не роби», «треба зробити так.. і так..» чи чогось ще подібного. Ось приклад приблизного коментаря: «Дякую, друже, що поділився пережитим. Завжди читаю. Пиши. Дякую.» Це теж варіант підтримки, а головне – бути поряд.
Розмову вела Олена МАКОВІЙ
На світлині: Петро ЛИСЕНКО і його вірний Малиш. (Фото з сімейного архіву)