У травневому випуску нашої газети ми вели мову про особливості спілкування з тими українцями (військовими або цивільними), які повернулися з полону на рідну землю. Відповідаючи на запитання, свої думки з цього приводу виклав наш активіст, полковник у відставці Петро Лисенко, в недалекому минулому – заступник командира мотопіхотного батальйону на передовій у боротьбі з лютим ворогом, а потім – старший офіцер у Командуванні об’єднаних сил Збройних сил України і, врешті тепер, під час повномасштабного вторгнення, старший офіцер групи контролю бойового стресу 129 окремої бригади ТРО. У цьому випуску часопису (в продовження розмови) – про те, як підтримувати людей, що травмовані війною (незалежно від того, безпосередній це учасник бойових дій, важкопоранений воїн, цивільна людина, дитина, родич військового, загиблого, зниклого безвісти… )
ЗАПИТАННЯ. Петре Олексійовичу, зрозуміло, що різні люди ставляться до травмованих війною по-різному. Бо тема ця дуже й дуже чутлива… Воєнний же час, нервове напруження…
ЛИСЕНКО. У мене з кожним днем посилюється впевненість у тому, що серед тих, що займають ключові місця в організації процесу післявоєнного відновлення людей в Україні, і досі ще мало таких, які розуміють саму суть цього процесу. І варто зауважити, що це стосується не тільки державних чи комунальних структур, а також – приватних бізнес-структур, громадського сектору тощо.
На жаль, отримання фінансування для відновлення і реабілітації сьогодні стало метою тих людей і структур, які все це організовують та проводять. Бо в результаті більша можливість отримати сьогодні фінансування – у тих, які вміють краще за інших презентувати свої проєкти чи послуги. Або ж – їх краще знають і сприймають ті особи, котрі затверджують рішення про виділення цих коштів. Як проміжний підсумок на сьогоднішній день виходить, що в реальності є різні групи, що різняться між собою. Так, є команди дуже крутих фахівців із відновлення й реабілітації, які не вміють «просити кошти» і водночас потребують певних фахівців, які добре пишуть проєкти та їх презентують. І, навпаки, є дуже круті команди, які виграють проєктні конкурси, але (водночас же) шукають фахівців із відновлення й реабілітації. Але при цьому зауважу, що в обох випадках метою є одне й те ж: отримання фінансування.
ЗАПИТАННЯ. Що можна сказати про тих, які надають фінансування? Як вони ставляться до всього цього?
ЛИСЕНКО. Я сьогодні спостерігаю таку картину: ті, хто надає фінансування, більше думають не про якість і суть процесу відновлення й реабілітації, а про кількість тих, кому надається ця допомога та формальний статус фахівців, що залучаються. Тобто, звертають увагу на їхні сертифікати, дипломи, наукові ступені, на рівень освіти врешті… Але при цьому насамперед не оцінюються дві речі: реальні практичні спроможності ефективно супроводжувати процес і створювати відповідні умови для цього (умови в першу чергу в психологічному відношенні і лише потім – матеріальні). А в результаті отримуємо наступне: безпосередній ефект відновлення аж ніяк не збільшується, не зростає.
ЗАПИТАННЯ. Яка ситуація з цим у нашому регіоні?
ЛИСЕНКО. Зараз є помітним те, що люди. які (формально чи неформально) сьогодні мають доступ до прийняття рішень зі створення, фінансування та адміністративної підтримки різних проєктів на Криворіжжі та Дніпропетровщині в цілому, перетворюють тему відновлення та реабілітації на свого роду шоу та піар-акції із залученням якомога більшої кількості людей (ветеранів, поранених, членів їхніх сімей). І це – замість того, щоб свої зусилля й можливості спрямувати на реальне створення умов для відновлення людей в регіоні. Більше того, на мою думку, проєкти, що із самого початку організовуються та реалізовуються під егідою та за ініціативи Голови обласної військової адміністрації, є безальтернативними і мають із самого початку ознаки політичної заангажованості до однієї політичної сили. І вже сьогодні це у багатьох людей (особливо у ветеранів) викликає почуття стурбованості і навіть активного несприйняття таких заходів як справді реабілітаційних і відновлювальних. Тож подібні ініціативи Дніпропетровської ОВА і Криворізької РВА вже закладають чинник розбрату на політичному підґрунті. І вони аж ніяк не сприяють тому, що проголошують: «РІВНИЙ-РІВНОМУ» є головним принципом спілкування серед ветеранів. Більше того, вони повністю роблять підміну понять. Поняття «РІВНИЙ-РІВНОМУ» започатковано Міністерством у справах ветеранів України, здається, ще у 2023-му році як назва не принципу спілкування, а підходу до діяльності неформальних груп самодопомоги («РІВНИЙ_РІВНОМУ»). Мінветеранів навіть видало методичні рекомендації місцевим органам влади та лідерам громад з цього приводу. І такий підхід, з погляду міністерства, повинен допомогти органам місцевого самоврядування й лідерам соціальної сфери, громадського руху та сфери охорони здоровʼя краще організувати на рівні територіальних громад надання психосоціальної допомоги Захисникам та Захисницям України, а також членам їхніх сімей. І це має стати цінним надбанням і ресурсом для громади, покликаним доповнити спектр послуг, розширити його і поглибити можливості допомагати тим, хто захищає нашу країну. Можна сперечатися з приводу, правильно обрано назву чи ні, але однозначно це набагато ширше розуміння цього напрямку, ніж тільки у вигляді принципу спілкування. Якщо говорити про принцип у цьому відношенні, то він полягає у допомозі ветерана ветерану (або ж іншої категорії людей) більш ефективно скористатися всім спектром багаторівневої допомоги в Україні.
ЗАПИТАННЯ. На Ваш погляд, Петре Олексійовичу. що треба зробити, аби виправити цю ситуацію й домогтися позитивних результатів для суспільства у цій діяльності?
ЛИСЕНКО. На мою думку, керівникам адміністрації варто спочатку ознайомитися з цими рекомендаціями Мінветеранів. і вже розуміючи суть підходу, адміністративно-фінансові, організаційні зусилля та можливості зосереджувати і спрямовувати на реальне створення умов для відновлення людей в регіоні. І це, перш за все, не стільки керівництво напрямками соціального захисту, охорони здоров’я чи надання допомоги людям з інвалідністю. Вкрай потрібне впровадження в діяльність службовців усіх напрямків практичне застосування основ психічної саморегуляції і культури поводження із людьми, які зараз переживають психічні навантаження в умовах воєнного часу. Такий акцент в діяльності адміністрацій може поліпшити реальні умови для відновлення і реабілітації та зробити «РІВНИЙ-РІВНОМУ» справді головним підходом в наданні психосоціальної допомоги. Причому – не тільки серед ветеранів, а і в просторі діяльності адміністрацій, як це і рекомендовано. Війна ж – повсюди. І саме підхід «РІВНИЙ-РІВНОМУ» нагадує всім нам і повертає нас до безпосереднього розуміння того, що всі ми (незалежно від свого будь-якого статусу, сертифікату, диплому, посади, партійної приналежності, наукового ступеня…), є ЛЮДЬМИ. Якраз таке розуміння допоможе нам діяти у сьогоднішніх умовах війни. Ось чому (коли ми бачимо, що розуміння цього підходу на рівні ОВА та РВА не відповідає самій його суті) доводиться робити висновок: для таких організаторів «РІВНІ» можуть бути лише зареєстровані в такого роду проєктах учасники. А як тоді можна назвати такий принцип спілкування з іншими, із не зареєстрованими внаслідок різних причин? На жаль, подібне розуміння цього принципу є у деяких (а можливо – у багатьох) керівників і лідерів у громадському секторі та в приватному бізнесі. Дуже часто підхід «РІВНИЙ-РІВНОМУ» в форматі створення умов для відновлення і реабілітації застосовується як позиціювання груп ветеранів. Саме – ГРУП. Навіть Мінветеранів говорить про групи. Тобто, – певна кількість ветеранів за принципом «РІВНИЙ-РІВНОМУ». Мені доволі часто доводиться чути речі на кшталт: «Скільки там тих ветеранів у групі «РІВНИЙ-РІВНОМУ»? Або: «Треба ж, мабуть щоб у групі «РІВНИЙ-РІВНОМУ» було більше ветеранів?» Чи ще по-іншому: «А ви розумієте, що для формату «РІВНИЙ-РІВНОМУ» це просто мало?» Тож ось чому таке розуміння суті цього принципу із прив’язкою саме до кількісних показників нівелює його енергетичну цінність для процесу відновлення.
ЗАПИТАННЯ: Тож як тоді ,на вашу думку, треба застосовувати цей принцип у реальності, аби допомога була більш дієвою і справедливою?
ЛИСЕНКО. На мою думку, варто говорити НЕ ПРО ГРУПУ. Варто говорити ПРО ПРОСТІР за принципом «РІВНИЙ-РІВНОМУ». І – ставитися до таких просторів як до неформальних. Як до таких, участь у яких є суто добровільною та незаформалізованою заявами або ж – анкетами про вступ чи долучення.
Розмову вела Олена МАКОВІЙ
Петро Лисенко і Володимир Галащук, ветеран, який застосовує підхід «рівний-рівному» при наданні психологічної допомоги побратимам.
(Фото з сімейного архіву Петра Лисенка)
Джерело: «Промінь Просвіти Є» № 11-12 (199-200) червень 2025 року